Загублена історія хутора Христівка

                                                                  Христівка

Христівка - село - моя батьківщина,
На карті країни - маленька перлина.
Дитинство моє  тут літало, мов птах,
І часто приходить до мене у снах.
Христівка – це пісня, що ненька співала
І ніжно дитя до грудей пригортала.
Це мужнє плече мого рідного  тата
Й сімейна фортеця - батькова хата.  
Христівка – родинне гніздо Василя,     (Седляр)
Художник,  оздобив що  «Кобзаря».
За що поплатився великий митець,
Культури  вкраїнської юний взірець.
Христівка – це рай бузкового цвіту,
Який написав яскраву сюїту.
Він  молодь збирав до себе у гай,
Залишивши спогадів щедрий врожай.
Христівка – це край солов’їних пісень,
Травнева мозаїка яблунь й вишень.
Раніше село в садах потопало,
Красою своєю  усіх дивувало.
Христівка – це «Бурти», де ігри дітей
Поштовх давали для  безліч   ідей.
Санчата і лижі, а також і «квач»,
Було це колись, любий читач.
Христівка – це щирі і дружнії люди,
 Життям вони власним пишуть етюди.
 Фарби  лише  ті, що працю цінують,
 Історію власну сумлінно  малюють.
Христівка – це свято, що в серпні вирує,
Заряд позитиву на рік нам  дарує.
В родинне гніздо приїздіть,  земляки,
Бо ми на цім світі йому завдяки!

 Загублена історія хутора Христівка

       Пишучи цей нарис, я хотів би дослідити невідомі сторінки одного з сіл сучасної  Шишаччини, зафіксувати історичні факти, які давно вже відбулися. Але про них надто мало, або зовсім немає  згадок. Посилаючись на усні розповіді місцевих жителів Христівки і вивчаючи поодинокі  письмові згадки про наш хутір, пропоную до вашої уваги віднайдені матеріали у такому форматі. При опрацюванні давніх інформаційних джерел зустрічаються записи і про сусідні села, тому я вирішив додавати і ці спогади.

    Найдавніша письмова згадка, яку мені вдалося відшукати,  датована 1781 роком, про те, що в нашому селі налічувалося 7 господарств: посполитих (звичайних), власницьких, різночинських і козацьких підсусідків (незаможне населення України). Це описано в книзі «Описи Київського намісництва 70-80 років ХVІІІ століття» і  підтверджує факт входження  хутора Крестовського до  Ковалівської 1-ї сотні Гадяцького полку Миргородського повіту Київського  намісництва. 

       Проаналізувавши подальші  «шторми» адмістративно-територіального поділу Полтавщини, я  встановив, що Христівка:

-                      з 30 листопада (11 грудня) 1796 р.   переходить до складу Ковалівської сотні Гадяцького полку Миргородського повіту Чернігівської губернії;

-                     з  9 (20) березня 1802 р. в  складі тієї ж сотні, полку Зінківського повіту підпорядковується  уже Полтавській губернії;

-                     з 1863р. переходить до складу Іорданівської  (Орданівської)  волості Зінківського  повіту Полтавської губернії;

-                     з 7 березня 1923 р. підпорядковується  Жоржівській сільській раді Баляснівському району Полтавському округу Полтавської губернії;

-                     з 18 квітня 1929 року  в складі Жоржівської сільської ради стає територіальною одиницею Шишацького району  Полтавському округу Полтавської губернії;

-                     з 1931 р.  разом із Жоржівською сільською радою прописується в  Диканському районі Полтавського  округу Полтавської губернії;

-                     з  9 лютого 1932 р. в складі Жоржівської сільської ради Диканського району переходить до  Харківської області;

-                      з 22 січня 1935 року в складі Жоржівської сільської ради повертається до Шишацького району Харківської області;

-                     з 22 вересня 1937 року в складі  Жоржівської сільської ради і Шишацького району переходить в юрисдикцію Полтавської області;

-                     з вересня  1941 р. по вересень 1943 р.  була тимчасово окупована німецько-фашистськими загарбниками і входила  до складу Миргородського округу  (дебіту) так званого рейхскомісаріату «Україна» з центром у м. Рівне;

-                     з вересня 1943 року повертає довоєнний статус;

-                     з 1 березня 1952 року в складі Жоржівської сільської ради  стає селом Гоголівського району (центр с. Шишаки) Полтавської області;

-                     з грудня 1962 року разом з Жоржівською сільською  радою повертається до Диканського району Полтавської області;

-                     з 8 грудня 1966 року в складі Жоржівської сільської ради переходить до Шишацького району Полтавської області.

      Вся прадавня історія нашого села, яку вдалось відшукати,  пов’язана з родиною Милорадовичів, бо тут була їхня економія. Панський двір знаходився у Христівці, де сьогодні проживають Болук Василь Григорович та Бардик Антоніна Миколаївна.  Конюшні Милорадовичів розташовувались на місці проживання Рижик Наталії Іванівни та вище садиби Пищика Петра Григоровича, де зараз поле.

  Герб Милорадовичів

   У заповіті Петра Степановича Милорадовича, українського державного діяча доби Гетьманщини, останнього полковника Чернігівського полку, від  28 липня 1789 року вкотре згадується про наші краї: «В  губернии Киевской уезде  Миргородском, хутор, называемый  Крестовский с приезжим моим  двором, умершего деда моего полковника гадяцького, Михаила Ильича Милорадовича  с степом сенокосным и пахотной землею, с слободою Жоржовкою и отхожими землями пахотными и сенокосными, и лесами к оному хутору пренадлежащими, кои розданы подданым моим, для их сенокосов и пахания земли; и в том хуторе находящие заводы: лошадиный, рогатого скота, овечий. …    … все вышеупомянутое движимое и недвижимое имение мною приобретенное, то я сим моим добровольным распределением, по смерти своей записываю сыну своему Григорию Милорадовичу в полное его владения и волю».

    Цей заповіт надрукований у книзі «Сказания о  роде дворян и графов Милорадовичей», яка вийшла у світ  в Санкт-Петербурзі  1873 року.  

      Також вдалося встановити, що вище згаданий Михайло Ілліч Милорадович, який володів Христівкою, прибув із Сербії в 1711 році. А у вересні 1726 року - помер. Звідси можна зробити висновок, що наше село уже існувало на початку ХVІІІ століття.

Михайло Ілліч Милорадович

    Після смерті всіма маєтностями на основі заповіту заволоділа його друга дружина Уляна Степанівна Бутович (Милорадович) і їхній спільний син - Микола. Старший син Степан від першого браку не отримав ніякої спадщини. Більше 20 років Уляна Степанівна володіла маєтками, поки  не з’явились нові претенденти – сини Степана Михайловича. І в липні 1747 року суд вирішив справу на користь Петра Степановича. Ці події описані  в книзі Олександра Лазаревського «Люди старой Малороссии (Милорадовичи)», яка надрукована у Києві 1882 року,  цитую: «…По взвращению из Сулацкаго  похода Милорадович Михаил Иллич стал болеть и написал в это время свое завещание, по которому все свои гадяцкие имения, городские дворы, мельницы, хутора и разные земли назначил жене и сыну Николаю вместе.  Сыну Степану Милорадович ничего не оставлял потому, что, как обьяснилось в завещании, он ему "достал маетность своим старанием" и кроме того выделил уже часть, когда Степан женился.

     В сентябре 1726 г. Михайло Милорадович умер. Имениями умершаго, на основании духовнаго завещания, завладела вдова его вместе с малолетним сыном. Старший сын Милорадовича — Степан в это время жыл в с. Позниках (около Лохвицы), которое получил за женою от тестя своего, Михаила Гамалеи, и которое утверждено было за ним, по старанию отца, и царскою грамотою.

Находя, что брат Николай, как незаконный сын отца, не имеет права на завещанное ему наследство, Степан Милорадович обратился в генеральную канцелярию с просьбою, чтобы вдова отца выдала ему часть отцовскаго наследства.  Но Ульяна Степановна поспешила помириться с пасынком; мир состоялся при посредстве тогдашняго Глуховскаго дельца Валькевича и Степан Милорадович выдал мачихе обязательство "о нечелобитствовании впред об отцовских именияхъ". В последствий Степан утверждал, что росписку эту он выдал "по своему чужестранству, в неведении малороссийких прав и порядков", при чем и был обманут мачихою. Однакоже дело этим и кончилось. Вдова Милорадовича скоро вышла вторично замуж, за Петра Черныша, и продолжала владеть имениями Милорадовича, более двадцати лет, пока не явились новые претенденты на эти имения, в лице сыновей Степана Милорадовича. … И  Петр Милорадович подал в 1747 г., вместе с братьями, в сенат челобитную, в которой объяснял, что "дед их, истцов, в 1716 г., в последних числах июля, по причине своего вдовства, женился в Малой России на дочери генеральнаго есаула Бутовича, бывшей в девках Ульяне, которая, живя с дедом их в законном супружестве, тогож года в декабре против 6-го числа, то есть на пятом, по выходе своем в замужество, месяце, родила не законно в девках еще ею прижитаго сына Николая, который, будучи ныне в совершенном возрасте, считается между бунчуковыми товарищами и пишется рода их прозванием Милорадовичем; а понеже о не законном рождении бабою их Ульяною сына Николая известно почти во всей Малой России и таковые не законнорожденные в число степенных фамилий не приемлются, того ради не законнонорожденные в число степенвых Фамилий не приемлются, того ради не законнорожденааго сына Бутовичевны Николая от наследия имений Михайла Милорадовича истцы просили "отрешить"… Просьба Милорадовичей была во всем сенатом уважена и дело передано было для решения в генеральный суд… суд в июле 1748 г. решил дело Милорадовичей тем, что Ульяна Степановна, как вышедшая замуж вторично, должна быть лишена права на имение перваго мужа, а сын ея Николай, как не законнорожденный, не имеет права на наследство Михайла Милорадовича».  

     Повертаючись до книги «Сказания о  роде дворян и графов Милорадовичей» з якої вдалось з’ясувати, що Петро Степанович Милорадович в 1790 році переїжджає в  Полтавську губернію і живе  9 років звичайним життям в своїх володіннях або в хуторі Крестовском Зіньковського повіту,   або  в селі Гамаліївка Лохвицької повіту і веде постійну переписку зі своїм сином Григорієм. Ось уривок з листа від 15 січня 1797 року: «Брат мой Михаил Степанович вознамерился свою слободку Сербеновку (Кисилиху)  помежную к хутору Крестовскому продать. Сия слобода населена на земле  покойного моего деда, а твоего прадеда  и есть одна земля предковская, родовитая, на которой и хутор мой Крестовский состоит, для того всеми силами стараться надобно, чтобы никто из сторонних оной слободки купить не смог, а в противном случае будет тебе и мне великая обида и хлопоты.» 

Петро Степанович Милорадович

     Також про вище згаданий переїзд Петра Степановича згадується і в книзі       "Біографіческие очерки замечательних Милорадовичев" Автор Григорій Олександрович Милорадович надрукував її у вересні 1857 року.

      Власне, саме Г.О. Милорадович ретельно впорядкував  унікальне зібрання документів “Архів Милорадовичів”. На превеликий жаль, ці документи були втрачені під час ІІ Світової війни.  Але в 30-х роках минулого століття з ними встиг попрацювати  чернігівський історик і археограф П.К.Федоренко і розділив цей архів на 13 частин. І в другій частині, що носить назву «Папери Степана Михайловича Милорадовича», були купчі на Крестовскую економію. А в шостій частині «Папери Олександра Григоровича Милорадовича та його дружини Софії Григорівни, народженої Туманської» - прибутково-видаткова книга Крестовської економії.

Григорій Петрович Милорадович

    Підтвердження того, що господарство в нашому  населеному пункті по тих міркам  було досить потужне, знайдено в книзі «Описи лівобережної України кінця ХVІІІ  - початку ХІХ ст.», яка вийшла в світ 1997 року. В розділі  «Топографическое описание повета Зеньковского» читаємо: «Два завода конских: первой при местечке Сорочинцах … второй во владении генерал майора Милорадовича в хуторе Крестовском, состоящий из 17 жеребцов и 50 кобыл простой породы, от плода коих продаются лошади от 30 до 70 рублей. Заводов овечьих два, в тех же владениях и местах: … у второго (Милорадовича) простой породы 500 штук, у них же два завода рогатого скота, … у второго из 120 штук простой породы.» В цій же книзі надруковано «список наявних у Малоросійській губернії селищ, із зазначенням, в яких вони містяться повітах і скільки в кожному душ чоловічої статі, що сплачують податки 1799 -1801 років».  «… слобода Жоржевка и хутор Крестовский 127 душ; хутор Крестовской 54 душі;  местечко Шишак с хуторами Шишацкими и слобода Сербеновка (Кисилиха) Милорадовича 2418 душ; слобода Сербеновка 5 душ».

    В листі від 7 травня 1790 року  Петро Степанович до сина Григорія  згадує і Жоржівку: «Апреля от 19 числа, из Чернигова, получил сего мая 6-го уведомление меня об отправлении  ко мне  моей горилки  и при нем людей колесника Гетка з его женой и шурином, которых я намерен поселить в слободе Жоржовки, также и плотника Грицка Сыча, который мне нужен по его мастерству.» Цей уривок листа надрукований у книзі «Любецкий архив графа Милорадовича. Выпуск первый», що вийшла у світ у Києві 1898 року.

    Ще про Жоржівку є згадка у книзі «Записки о Полтавской губернии» Миколи Івановича Арандаренка, яка надрукована в 1852 році. В ній зокрема пишеться, що в 1846 році в Жоржівці проживало 249 поміщитьських селян.

        В ІІ томі «Сказания о  роде дворян и графов Милорадовичей», яка вийшла у світ  1884 року в Києві,  знайдено реєстр від 7 квітня 1799  року про нерухоме майно, яке переходить у спадок до  Григорія Петровича Милорадовича  від його дядька Михайла Степановича Милорадовича, «умершего без потомства»:  «…Слободка Сербеновка, состоящая в Малороссийской губернии, Зеньковского уезда с обоего полами людьми, с их дворами и имуществом, и со всеми к оной слободке принадлежащими пахотными и сенокосными землями, прудами, мельницами, рыболовными ловлями, и всеми угодьями так как оная во владении его дяди моего находилась…» В цій же книзі іде перелік земельних володінь Григорія  Петровича Милорадовича, в який занесено село Жоржовка з 2000 десятин землі. В 1999 році  Г. П. Милорадович збудував в цьому селі дерев'яну Троїцьку церкву, яку  перебудували в 1865 році.

        Ще наш край згадується в листі Максимовича Федора Яковича  зятя бунчукового товариша Федора Левенця від 23 травня 1800 року: "Милостливый Государь! Благорасположение вашего превосходительства ко мне, обязывает меня известить вас, что матушка тёща  моя госпожа Левенцова, порезону полученного с   банка отказа в требуемом в заёме капитал на заплату долгов сына её, решаясь продать смежные на вашей Крестовой деревни земли в том числе и деревню Киселиху. Если сея деревня вам надобна поспешите прибытием вашим или уполномочьте кого с здешних ваших приятелей с кем бы можно было условить в цене и укрепить данную законным порядком за вами. В Киселихе мужского полу по последней ревизии 54, а женского 56 душ, земли под  хлебами, покосами, толокою, прудами и подбайраком, примерно полагая будет 1000 десятин с лишком. Крестьяне достаточны скотом, хлебом и всякими в хозяйстве снадобьями. Одна водяная мельница в  двух колах,  другая ветряная мельница ободном коле.  Коль рыбы в прудах   с лишком довольно разных родов, а особливо с  оной  карпы и окуни отменно велики, ещё другой пруд в близи не запрудненный, который может давать немалой доход, в рассуждение в текущей в нём живой воды. Всему селу назначена цена десять тысяч рублей. A всего всей земли при деревни Киселиха 482 десятины 1724 сажень. 

Прибываю с истинным высокопочитанием милостивый Государь ваше превосходительства.   Всепокорный Слуга Максимович Федор Якович". Цей лист до Милорадовича Григорія Петровича (фотокопії цього листа та плану села Киселиха додається), бо згідно з опису меж східна частина села межує з землями генерал-майора Г. П. Милорадовича.

 Досліджуючи родовід Милорадовичів, вдалося встановити, що вище згаданий Григорій Петрович передав наш хутір як придане своїй дочці Софії Григорівні, яка померла   1824 року. І Христівка переходить у власність її сина Степана Олександровича, в якого не було сім’ї. Після його смерті в 1842 році наше поселення успадковує ще один син Григорія Петровича - Сергій Григорович, який також не був одружений. Тож після смерті в 1855 році Христівка переходить у власність до невістки Григорія Петровича - Софії Григорівни Милорадович (Туманська).

Софія Григорівна Милорадович (Туманська)

       Вона померла у 1890 році і в заповіті від 7 вересня 1890 року передає хутір Крестовський своїй доньці Олександрі Олександрівні Милорадович (Дунін-Борковській), яка жила в шлюбі з Василем Дмитровичем Дунін-Борковським.

Олександра Олександрівна Дунін-Борковська

    Згідно з картою Шуберта Полтавської губернії за 1869 рік, у хуторі Хрестовий було 11 дворів, двір для худоби,  господарський двір, три вітряних млини по дорозі до Жоржівки. На околицях в південно-західному напрямку  розташувалась вівчарня, цегельний завод – в західній частині села, а ще далі, ближче до с. Кисилихи - винокурня, тобто горілчаний завод. 

      Походження назв населених пунктів нашого краю  досліджував краєзнавець Лев  Васильович Падалка. В своїй праці «Прошлое Полтавской губернии и её засиление» від  1914 року всі назви поселень розділив на сім груп. Жоржівка і Сербеновка (Кисилиха), за його словами, походять від  іноземних «западно- и юго-славянских, немецких и румынских элементов». Ще в цьому дослідженні в розділі «Вещественные памятники старины. Могилы Полтавской територии» згадується про «степные могилы». На території Жоржівки на той час збереглося  два поховання: одиночне і двох людей разом.

    В газеті «Полтавские губерские ведомости» зустрічається список ранених та загиблих в Першій світовій війні за 1914-1915 роки жителів Іорданівської волості. Про це надруковано ще у книзі «Зіньківщина, рідний край»  2013 року.  Документального підтвердження, що в цьому списку є наші земляки, немає, але дослідження продовжується і можлива вірогідність.

    Пропали безвісти:  Гренадер Андрієнко Сава Семенович, рядовий Черевань Іван Григорович.    Убиті: Рядовий Безручко Семен 8.10.14. Ранені: Рядовий Кабальник Антон Євграфович 14.0.14, рядовий Мільченко Петро Васильович 22.09.14, рядовий Середа Потап Демидович 26.08.14, рядовий Шовкань Іван Архипович Патирнах Андрій Васильович 27.08.14..

           «Памятная книга Полтавской губернии на 1915 год.»   Н. А. Снесского  підтверджує те, що в Жоржівці на рік було чотири ярмарки. Всі вони проходили у дні великих церковних свят. 3 28 по 30 січня «Трьо-Святительский», який з часом переїхав в Опішню, з 21 по 23 квітня - «Юрьевский», з 27 по 29 серпня - «Усекновенский»  (переїхав у Диканьку), з 19 по 21 листопада - «Введенский» (переїхав в Покровське Зінківського повіту). А з Зінькова до Жоржівки перейшов п’ятиденний «Проводской» ярмарок. Також в цій книзі  є довідкові відомості про  Іорданівську  волость, в склад якої входила і Христівка. Зокрема,  про те, що Орданівка була центром сьомої лікарняної ділянки, де  працювали - лікар  Микола  Без-Брязглов, фельдшер Василь Петрович Панченко. В цьому селі розташоване волосне правління, старостою якого був Василь Антонович Коломієць. А в 1910 році цю посаду обіймав Філіп Прокофійович Курбала. Лікарняну ділянку обслуговували: лікар Катерина Дмитрівна Ковалевська, Олександра Миколаївна Іванова, фельдшер Василь Петрович Панченко. Ці відомості зафіксовані в першоджерелі «Памятная книжка Полтавской губернии на 1910 год».

 

   Опрацьовуючи річну підшивку шишацької районної газети «Ленінський шлях» за 1935 рік, вдалося відшукати ще цікавий факт про Жоржівку. У номері від було написано: «В цьому році за ініціативи сільського голови тов.. Красняка Г. А. в Жоржівці будується із попівського будинку новий культурний будинок колективіста. До будівництва добросовісно віднеслася бригада майстрів; Бондаренко С., Чуб І., Бондаренко С., Малий С., Бабич С. та кровельщики: Кукрей і Тищенко П..»

    Стосовно  походження назв частин села. Як згадувала Костирко Валентина Тимофіївна (на фото), 1907 року народження, наше село називали ще Садами, бо з усіх боків потопало у панських садах. Ця ж інформація має підтвердження і зі слів Литвиненка Тимофія Пилиповича (на фото), 1884 р. н. Також він згадував, що на теритоторії нашого села існувало дві криниці. Одна була викопана нижче садиби Черниш Володимира Костьовича і з неї пили тільки вельможі. А з криниці, що біля садиби Рижик Наталії Іванівни, могли пити всі охочі.

Костирко Валентина Темофіївна 

Литвиненко Темофій Пилипович

   Тему походження  описує і Микола Григорович Тищенко в своїй знизі "Нариси жоржівського краю". 

  На степах і балках між Христівкою і Гнатенками, Христівкою і Павлівкою, Жоржівкою і Паськовим (на великому степу), Жоржівкою і Колодяжним  проживали заможні селяни, так звані куркулі: Новак,  Прокіпці, Дорош, Савка Рубель, Баранець, Денаш, Жилиха, Скрипчиха, Воличка, Ростовський, Бугаї (батько і син). Звідси і назви частин села: Жилишина балка, Скрипчишина балка, Куличинське, Говтянська балка, Чайка.

  Чайка – це урочище за Христівкою, там де колись проживав Григорій Грибіняк (мав ставок і водяний млин), у цій балочці біля ставка влітку поселялися  чайки, звідси пішла і ця назва.

   Красне – це урочище, яке  розпочинаться з Христівки, Чайки, а закінчувалося там,  де ще в кінці ХХ ст. був колгоспний пташник і ставок.

   На хуторі Красне 1920 року у садибі поміщика Вікторенка було створено першу комуну, організатором якої був Куш Сергій Андрійович. В 1929 році Сергій Андрійович і Харченко Денис Антонович були ініціаторами сільськогосподарської артілі «Червоний Орач» в с. Жоржівка. Вже в наступному році на території Жоржівської сільської ради було створено шість ТСОЗІВ (товариство спільного обробітку землі). Пізніше на базі їх було створено 5 колгоспів: ім. Дімітрова, ім. Ілліча, «Перемога», «Червоний партизан», та ім. Фурманова. Колгосп ім. Дімітрова (це вулиця від Любича до Жилишиної балки), «Перемога» – село Павлівка, «Червоний партизан» – село Киселиха, ім. Фурманова – село Колодяжне,  ім. Ілліча – центр с. Жоржівка і Христівка. Функції бригадира у нашому населеному пункті виконував Рак Василь Іванович.

        На місці колишнього пташника-брудера біля  ставка  і пречудового фруктового саду  знаходився в тридцятих роках минулого століття  патронат колгоспу, де виховувались  21 дитина-сирота. Одяг, харчування, книжки для навчання постачав колгосп «Червоний партизан». Це підтверджує замітка в тодішній районці «Ленінський шлях» від 28 квітня 1935 ріку. 

    Після Другої світової війни у цьому приміщенні стали розводити овець. Доглядали за тваринами  Іваненко Люба Василівна, Денисенко Марія Вікторівна, Дурняк Григорій Якович. (Пізніше, в 1970 році на цьому місці ввели в експлуатацію механізований пташник-брудер. Потужність виробництва - 20 тисяч курчат, які вирощували з лютого  по травень. Обслугововали  6 птахарок та кочегар Чупирка Митрофан. Ферма функціонувала  до кінця 90-х років).

Також я звернув увагу ще на одну цікаву особливість - це рів, який  частково зберігся в різних частинах нашого села. І як згадує Товстоліт Марія Іванівна (на фото), 1938 року народження, ця канава була викопана ще до Другої світової війни. Бо під час бойових дій у ній ховалось місцеве насення. Можна зробити припущення, що цим ровом була обнесена вся економія Милорадовичів, яка потопала в садах. І ця земляна споруда  забезпечувала захист від тої худоби, що була у його власності.

Товстоліт Марія Іванівна

  У  "Списку залюднених місць Полтавської округи за Всесоюзним переписом на 17 грудня 1926 року" зібрані статистичні дані про наш край.

Назва поселення	Кількість госпо-дарств	В т. ч. неселян-ського типу	Насення
			Чоловічої статі	Жіночої статі		Разом
Балясанський район Жоржівська сільська рада
1. Великий Степ, хутір	-	-	118		119		237
2. Жоржівка, село	211	6	545		589		1134
3. Киселиха, хутір в т. ч. інші національності	90	1	238		251		489
	2						7
4. Колодяжинський (Багрейське, Колодяжне), хутір	82	-	204		209		413
5. Красне, хутір	68	-	182		199		381
6. Куличинське (Лук’янівка), хутір	29	-	70		70		140
7. Павлівка, Бугайське, хутір	125	-	335		337		672
Всього по с. р. в т. ч. інші національності	648	7	1692		1774		3466
	2
							7

  Лихо 32-33 років ХХ століття  не оминуло і наш  хутір. Зі спогадів Литвиненка Василя Тимофійовича (на фото), в Христівці померло 27 чоловік. Зокрема: Бондаренко Андрій Степанович та троє дітей, Дірявченко Андрій Григорович, Дурняк Яків Якимович, Дурняк Катерина Марківна, Дурняк Пилип Маркович, Дурняк Галина Яківна, Дурняк Іван Якович, Литвиненко Ганна, Литвиненко Микита, Литвиненко Андрій Микитович, Литвиненко Сидір Микитович, Лаленко Іван,  Ясківець Василь Терентійович, Ясківець Андрій Кузьмович, Ясківець Григорій Іванович, Ясківець Горпина, Ясківець Марія, Ясківець Павло Кузьмович, Ясківець Тетяна Кузьмівна. Ці свідчення увійшли до книги "ГОЛОДОМОР 1932-1933 РР. НА ШИШАЧЧИНІ"

                                          Литвиненко Василь Тимофійович

 Під час Другої світової війни, в  період окупації, на Шишаччині діяв партизанський загін на чолі з Д. Д. Корнілічем. В одному з боїв він був тяжко поранений. Важкі умови життя в лісі, холод, голод стали причиною загострення туберкульозу, на який хворів Дмитро Данилович. В березні 1942 року одна з партизанських груп , дізнавшись  про облаву карателів, принесла знесиленого командира загону в лісосмугу і заховали його в копицю сіна поблизу балки Чайка. Коли товариші повернулися, то  знайшли його вже мертвим   На полі, що за селом Христівка, коли прямувати степовою дорогою до с. Киселихи, на місці смерті Дмитра Корніліча,  стоїть обеліск на честь командира партизанського загону Шишаччини. Його було встановлено  8 травня 1974 року.  Біля  обеліску Дмитрові Даниловичу Корнілічу відбулась урочиста зустріч з Оленою Василівною Корніліч, дружиною  командира партизанського загону.     

             

       Шишацька газета "Сільське життя"

Наші односельчанки Бельмас Тетяна Петрівна і Литвиненко Палажка допомагали партизанам: пекли хліб, варили їсти та  переховували Куша Івана, якого розшукували фашисти. Давали прихисток Скрибітько  Галині Петрівні, яка була зв’язковою між диканськими, баранівськими і ковалівськими партизанами.         Старожили згадують цікавий епізод з радянськими полоненими, яких тримали німецькі окупанти  декілька днів просто неба у спеціальній загорожі на Морозовій балці (балка розташована на південний схід від с. Христівка).  Місцеві жителі носили нашим солдатам воду і харчі.

      Захищали  Батьківщину в роки війни і повернулися до рідного  села: Майборода Максим Степанович,  Майборода Степан Данилович, Майборода Григорій Максимович, Майборода Петро Максимович, Дірявченко Іван Андрійович, Тищенко Микола Митрофанович, Явтушенко Михайло Трохимович,  Явтушенко Дмитро Трохимович, Кальченко Микола Степанович, Кальченко Іван Михайлович, Бабич Юхим Ілліч, Коваленко Іван Григорович         Павелко Іван Григорович, Дурняк Григорій Якович, Бойко Михайло Григорович, Вітценко Конон Павлович, Бардик Микола Никифорович, Помагайбо Афанасій Ілліч, Макаренко Іван Петрович, Педченко Мусій Іванович, Рак Василь Матвійович, Григір Іван Степанович, Гречка Василь Максимович, Торбенко Андрій Іванович, Торбенко Мусій Іванович, Іваненко Іван Ларіонович, Сердюков Степан Тимофійович, Литвиненко Лука Микитович, Литвиненко Іван Микитович.                                               Не повернулися з фронтів війни до рідного порогу: рядовий Крамаренко Борис Григорович 1913 р. н., загинув у бою 24.08.1942 р., похований с. Заніно Темкінського р-ну. Смоленської обл..; Цюнька Іван Савич 1907 р. н. - пропав безвісти  в 1942 р.;  Ясківець Іван Кузьмович 1920 р. н. - помер в німецькому полоні 15.07.1944  р.;  Ясківець Микола Кузьмович 1923 р. н. - помер від ран 15.03.1945 р., похований с. Албелаук Східна Прусія;  мол. сержант, командир відділення Черниш Хома Якович 1902 р. н. - загинув 18.02.1945 р., похований с. Дуті Латвія; Литвиненко Дмитро Тимофійович 1916 р. н. - пропав безвісти; рядовий Кукрей Григорій Іванович 1914 р. н. - пропав безвісти у листопаді 1943 р.; Ковтун Анатолій Іванович - пропав безвісти; рядовий Майборода Іван Данилович 1910 р. н. -пропав безвісти у грудні 1943 р.; рядовий Гречка Максим Петрович 1903 р. н. -пропав безвісти у грудні 1944 р.; рядовий Дурняк Михайло Федорович 1905 р. н.  - пропав безвісти; рядовий Болук Григорій Гнатович 1916 р. н. - пропав безвісти у грудні 1943 р.                                                                                                   Німецька мапа (М-36-81-А) нашого краю видана серпнем 1943.

  В один із серпневих днів 1943 року в степу між Христівкою і Гнатенками радянський літак викинув трьох парашутистів. Це були розвідники, одягнені в німецьку форму. Вони рухалися в напрямку Опішні через Христівку. Виникла потреба змінити форму на звичайний одяг, і це їм допомогли зробити жителі Христівки: Тищенко Микола Митрофанович, Ковтун Анатолій Іванович та так званий Гришка. Гришка появився в селі в 1942 році. Як його прізвище, хто він і звідки - ніхто не знає. Наші земляки принесли одяг і харчі розвідникам, і ті пішли у напрямку Опішні. Але на так званому Великому Степу, в одній із лісосмуг їх оточили німці, які в цей час їхали до Жоржівки. Зав’язався бій, двох розвідників було вбито, а одного пораненого німці забрали. На жаль, прізвища цих розвідників і звідки родом не відомо. А Гришка зразу ж покинув село і зник. Ходили чутки, що він теж був розвідником.

   Про наш населений пункт згадується і у журналі бойових дій 517-го стрілецького полку. Начальник штабу про бої в районі с. Жоржівка записав: «19 вересня 1943 року противник обстріляв бойові порядки наступаючих підрозділів артилерійським і мінометним вогнем з Христівки і північної околиці Киселихи. Сильним кулеметно-автоматним вогнем з району, що на 800 метрів північніше с. Гнатенки, 75-міліметрова гармата вела вогонь із схилів сусідньої висоти. На південно-східній околиці с. Жоржівка і північніше околиці с. Киселиха, виявлено розвідкою групи німецьких танків, по п’ять машин у кожній, які також обстрілювали наступаючих. О 9 годині ранку згідно з бойовим наказом, підрозділи полку перейшли в наступ із завданням оволодіти Киселихою, щоб далі наступати на Криворучки. О 14 годині підрозділи 517-го стрілецького полку, потіснивши противника, просунулися вперед і зайняли новий рубіж; другий стрілецький батальйон у районі окремо розташованого вітряка, що на 500 метрів північно-західніше Жоржівки, а третій –  розташувався північно-східніше вітряка. Ворог чинив опір, а тому підрозділи закріпилися на зайнятих позиціях. У результаті наступу цього дня противник зазнав таких втрат: знищено один кулемет, розбито дві вогневі точки, знищено більше десяти фашистів. Наші втрати: убито два бійці, поранено - п’ять.

   20 вересня 1943 року противник чинив сильний вогневий опір, вів танковий вогонь із західної околиці Киселихи. До десятка танків «утюжили» це село. Автоматичні гармати, шестиствольний міномет, чотири бронемашини обстрілювали бойові порядки полку. О 10 годині полк перейшов у наступ, щоб оволодіти Киселихою і рухатися на Криворучки. Не витримали німецькі вояки бойових ударів наших воїнів і поспішно відступили. Так Жоржівські землі були визволені від німецьких загарбників 20 вересня 1943 року.»

   Коли почалась відбудова після війни, Христівка була бригадою №6 колгоспу ім.. Ілліча с. Жоржівка.  Бригадирами працювали Майборода Степан Данилович і Явтушенко Дмитро Трохимович.  За переписом 1944 року, згідно з господарськими книгами   наше  поселення налічувало  34 двори і 163 людини. Що стосується дворів, то це умовно, бо село було спалено повністю, і люди вимушені були рити собі землянки та будували курені з соняшнику, лози, хмизу,  які  обмазувалися глиною. У селі, після звільнення від фашистських окупантів, вціліло тільки дві хати. Це домівка Торбенка Миколи (нині там ніхто не проживає, це садиба навпроти Рижик Наталії Іванівни). І  на хаті Вітценка Конона Павловича  згорів тільки дах з кроквами. Як згадує Товстоліт Марія Іванівна,  у цій домівці зимувало три сім’ї: родина Вітценко у складі Конона Павловича і Єфросинії Михайлівни (на фото) та їх дітей: Софії, Павла і Петра; сусіди: Дурняк Явдоха Яківна з дочкою Марією та Дурняк Харитина Яківна з сином Іваном. Дах збудували з конопель, які  стояли в кулях на сусідньому полі.

       Вітценко Конон і Єфросинія

     Ветерани праці згадують цікавий факт, який відбувся на прикінці 40-х років. На той час скирти соломи, які стояли в полі, охоронялися. Цю роботу виконував Коваленко Іван Тимофійович. Однієї осінньої ночі він мав неприємну зустріч зі зграєю вовків. Його врятував кожух, під яким він пролежав до самого ранку.  Після цього випадку верхній одяг прийшлось викинути. Під час війни Іван Тимофійович був сільським різником. Але тодішні порядки дозволяли забивати одну свиню на дві сім’ї,  а другу віддати окупантам. Тому процедуру різки проводили уночі і тварині на голову надівали торбинку  з попелом.

    З 1953 році колгосп с. Жоржівка носить ім’я Д. Фурманова, куди входить і Христівка.  На території села функціонувала певна господарська інфраструктура. Там, де  нині проживає Рижик Наталія Іванівна, існувала конюшня до 1957 року.  На ній тримали биків і коней, за якими доглядали Торбенко Микола Іванович і Явтушенко Микола Михайлович, випасаючи їх вночі. Адже,  рільнича бригада обробляла поля   тваринами цілий день. Орали і волочили чоловіки кіньми, а жінки - биками. До цієї бригади входили на (на фото зліва на право): Помогайбо Василь Афанасійович, Денисенко Володимир Вікторович, Болук Володимир Григорович, Явтушенко Володимир Дмитрович, Кальченко Василь Михайлович, Торбенко Марія Іванівна, Цюнька Василь Іванович,   Явтушенко Галина Михайлівна,  Артеменко Любов Іванівна,  Дурняк Галина Михайлівна.

    З середини 50-х років ХХ століття,  за садибою  Іваненка Івана  Ларіоновича, відкривають ферму,  яка функціонувала до кінця 70-х років. Приміщення сараю було поділено на відділення, у яких стояли коні, корови, телята. За молодняком   доглядали (на фото зліва направо) Ясківець Тетяна Кузьмівна, Явтушенко Марія Михайлівна, Іваненко Люба Василівна, Денисенко Марія Вікторівна, Калюжна Ніна Петрівна. 

А  Крамаренко Марія  Миколаївна і Майборода Марія Максимівна доїли по 10  корів. Фуражирами  працювали Іваненко Іван  Ларіонович, Товстоліт Василь Федорович і Лихопуд Семен Дмитрович, функції сторожа виконував Рак Василь Іванович. Сарай, критий соломою, не мав стелі, тому на балки були покладені дошки, а зверху - сіно. Корови стояли просто на землі, їм цілу зиму підстеляли солому, а навесні потім все це вивозили на поле. Влітку худоба  стояла на подвір’ї.  Корми зберігали в двох цементових силосних ямах.  На фермі була бригадна хата на два відділення, яка ймовірно виконувала функцію контори. В середині 60-х років в цій хаті поселилась родина циган з трьома дітьми. Батько родини, кажуть, підковував коней всього колгоспу. Згодом на цій фермі вирощували курчат.

   Також у 50-х роках наші односельчани обслуговували ферму у Красному. Корови стояли в топтаному глиняному сараї тільки взимку, навесні їх гонили аж у Ковалівку на пасовища. Доярками були: Артеменко Любов, Бабич Галина, Кукрей Наталія. Завфермою працювали Майборода Степан Данилович та Литвиненко Василь Тимофійович.   В період,  коли худоба була на пасовищі, на фермі до осені вирощували курчат, за якими доглядала Торбенко Марія Іванівна.          

    В той час в колгоспі ім. Ілліча працювала  цегельня, яка була розташована за Христівкою,  на території Бурт. Як згадують очевидці, у спеціальній ямі стояло дві печі та довгий сарай на кроквах, укритий соломою, у якому зберігався сирець перед обпалюванням. Поруч була площадка з долівкою, зробленою із соломи і глини. На ній і виготовляли цеглу.  Першими з власної цегли в Жоржівці  були збудовані млин, гараж на шість автомашин та сільський магазин (1952 р.). У цегельні працювали Пищик Митрофан Олексійович, Дурняк Григорій Якович. Коли підприємство закрили, величезний кар’єр діти взимку використовували для катання на лижах та санчатах. В середині 70-х років ХХ ст.. його загорнули.

  Люди в ті роки дуже тяжко працювали, і навіть жінок, які народили дітей, після двох місяців примушували виходити на роботу. З 1945 року по 1953 рік у Христівці народилось 19 діточок.  Тому на початку 50-х років в хаті Денисенко Палажки, де зараз живе Хрістов Людмил Миколайович,  організували заклад для утримування немовлят.  Згодом ясла перевели до хати Черниша Петра Хомовича.  Тут малечу  доглядали Іваненко  Люба Василівна, Ясківець Євдокія Тимофіївна, Торбенко Марія Іванівна, Артеменко Любов Іванівна, Явтушенко Катерина Михайлівна,  а Черниш Ганна Тимофіївна працювала кухарем. В ті складні часи маленьким дітлахам  навіть не давали молока, а з молочарні приносили обрат. Грудничків же носили у поле, де їх матері і годували.

    Одним із основних видів дозвілля були екскурсії  за село. Вихователі водили дітей по полуниці на Морозову балку, де проводили певні водні процедури (відмивали малечі ноги, адже взуття було відсутнє).  Також старожили згадують, що ясла працювали і в хаті Бельмас Тетяни Петрівни (нині садиба Крамаренка Петра Володимировича),  яка куховарила для малечі, а  до вихователів приєдналась Дурняк Галина Михайлівна. У другій половині 50-х років дитячий заклад перевели до бригадної хати  місцевої конюшні, де він функціонував аж до 1960 року.

Дитячі ясла 1954 року.  Зліва направо нижній ряд: Василь Григор, Марія Бабич, Марія Дурняк, Сергій Павелко, Тетяна Дурняк, Ганна Артеменко, Віра Григор.                                                                                                            Верхній ряд: Микола Тищенко, Ганна Помогайбо, Ніна Лихопуд, Валентина Крамаренко, Антоніна Бардик, Любов Артеменко, Петро Пищик, Петро Крамаренко.  

Як згадує Пищик Петро Григорович, в 1961 році між Христівкою і Жоржівкою посадили фруктовий сад. І в перший рік міжряддя використовували під  баштан, насадивши кавуни.

До 1963  року в домівках наших односельчан було світло, яке вироблялось у Жоржівці на дизельних двигунах. В кінці цього ж року наш населений пукт підключено до державної мережі.

Диканська газета "За комунізм" від 12 грудня 1963 року

 Добрих успіхів  неодноразово досягали у вирощенні овочів та цукрових буряків члени ланки с. Христівка. Це жіночки, які стали працювати в ланці з 60-х років до середини   90-х. Зокрема:  Дірявченко Анастасія, Майборода Софія, Бабич Оришка, Литвиненко Ганна, Калюжна Ніна, Дурняк Ольга, Гречка Тетяна, Макаренко Ніна, Болук Ніна, Кукрей Варка, Торбенко Ганна, Кульбака Катерина, Кукрей Тетяна, Пищик Віра, Явтушенко Катерина,  Бабич Євдокія, Дурняк Євдокія, Дурняк Харитина, Бардак Марія, Вітценко Софія, Ясківець Євдокія, Тищенко Ганна, Товстоліт Марія, Рижик Галина, Черниш Ганна Мифодіївна, Черниш Ганна Юхимівна, Лихопуд Марія, Крамаренко Марія, Бардак Ольга, Григір Анастасія, Скрипник Євдокія та Майборода Ганна.

Ланка с. Христівка 1964 року

               Ланка с. Христівка 1970-х років

                                         Ланка с. Христівка 1980-х років

     Також успіхи були і в птахівництві. В кінці 60-х років ХХ ст.. у Красному, на місці старої ферми, звели нове приміщення, в якому деякі процеси по догляду за живністю були автоматизовані. Цікавий той факт, що спочатку курей годували рибою, яку привозили аж із Криму. За курми, а згодом і гусьми, доглядали Забалуй Галина, Півень Марія, Юрко Тетяна, Макаренко Валентина, Іваненко Любов, Явтушенко Марія, Катерина Бойко, Онох Явдоха. Функції сторожа виконували Бондаренко Павло, Ясківець Микола, Грибіник Іван. Підвезення кормів забезпечували Бейгул  Павло, Лісова Ніна, Левдер Петро, Петрук Володимир.  Завфермою працювали Іваненко Іван Ларіонович, Явтушенко Петро Андрійович, Ясківець Володимир Миколайович, Бабенко Микола Григорович, Бабенко Світлана Іванівна (1998 – 2003р.р.).

     З 1970 року навпроти садиби Забалуя  Митрофана збудували тракторну бригаду №1, на якій він працював сторожем. Бригада проіснувала більше 20 років і на початку 90-х повернулась у Жоржівку. За ці роки бригадирами працювали: Тищенко Григорій Миколайович, Іваненко Іван Ларіонович, Макаренко Григорій Григорович, Бельмас Іван Миколайович, Явтушенко Володимир Дмитрович, Рижик Валерій Павлович.  Механізаторами трудилися такі  наші земляки: Черниш Петро Хомич, Макаренко Василь Іванович, Лихопуд Семен Дмитрович, Кукрей Микола, Макаренко Василь Васильович, Закладний Василь Іванович, Бабич Федір Степанович, Григір Михайло Іванович, Вітценко Павло Кононович, Барань Володимир Антонович, Дурняк Федір Михайлович, Хрістов Людмил Миколайович, Рижик Павло Лукич,  Бабич Федір Іванович, Явтушенко Сергій Володимирович, Явтушенко Олександр Андрійович. 

 Фото 1982 року. Механізатори тракторної бригади №1 зліва направо: Михайло Півень,  Семен Лихопуд, Василь Коновалов, Григорій Тищенко, Михайло Булах, Григорій Забалуй, Володимир Гречка, Петро Черниш, Федір Бабич. 

      З 1978 року колгосп ім.. Фурманова с. Жоржівка носить ім’я Д. Корніліча.       Протягом багатьох років прилеглі поля Христівки використовувались під огородину.  На початку 80-х років ХХ століття в овочівництві почали використовувати дощувальну установку «Агро-5», яка була закріплена за Дурняком Федором Михайловичем. Поливати допомагали учні Жоржівської  школи, наші односельчани  Болук Микола, Бабич Анатолій та Дурняк Анатолій. Воду брали з місцевих ставків, яких на території Христівки на той час було три.

       У 1982 році в Христівці Шишацьке споживче товариство відкриває  продуктовий ларьок, який встановили на території господарчого двору Пищика Григорія Митрофановича. Першим продавцем працювала його донька Пищик Валентина Григорівна. Через рік мала архітектурна споруда переїхала до садиби Хрістова Людмила Миколайовича. І в кіоску стала працювати Хрістова Наталія Василівна. Через деякий час мінімагазин встановили по сусідству із садибою Болука Василя Григоровича. У 1987 році було урочисто відкрито приміщення новозбудованого магазину, який  з перервами функціонував  до 2012 року. 

                      Шишацька газета "Сільське життя" від 7.11.1987 року

   За цей час продавцями були: Хрістова Наталія Василівна, Заглядова Валентина, з 1989 по 1995 роки Пашко Раїса Вікторівна. З 1995року  по 2001 рік – Сурмай Світлана Петрівна. Після чотирирічної перерви приміщення  три роки знов орендує родина Пашко. З 2008 року магазин орендує родина Бабича Сергія Григоровича.  Згодом - Омельченко Ірина Миколаївна, працевлаштувавши Бабич Марину Василівну.

      У 1985-86 роках через наше село було прокладено асфальтовану дорогу до с. Павлівка. Тричі на тиждень почав курсувати рейсовий автобус Шишаки – Павлівка. 

  В 1991 році, за кошти СТОВ «Світанок»,  розпочато газифікацію сіл Жоржівка і Христівка. Наші односельці, самостійно згуртувавшись, ізолювали труби, пробивали отвори під дорогою до власних осель.

    У 1997 році ми отримали пряме сполучення з обласним центром.  Через Христівку став курсувати автобус рейсом Полтава – Жоржівка. А згодом і Полтава - Ковалівка.

       У 2017 році жителі нашого села отримали централізоване водопостачання.

    Окремо хочу виділити вміння відпочивати христівців. І тому повернемося знову в буремні післявоєнні роки ХХ ст.. Навесні молодь збиралася на Буртах, любуючись просурениками,  а взимку - для перегонів на лижах та санчатах. Також дітлахи збирались на так званий облужок - галявину, перед садибою Вітценка Конона Павловича, де грали в різноманітні ігри: «ножик», «кремки», «третій зайвий», «платочок». Більш доросла молодь збиралась біля  бузкового гаю, на галявині, нині садиба Бабича Сергія Григоровича.  Там лежала велика колода, на якій влаштовувались посиденьки з іграми: «драний телефон», «жмурки».

   В 60-х роках ХХ ст.. традиційними стали хокейні зустрічі вуличних команд хлопчаків та зустрічі команд хокеїстів с. Христівки і Жоржівки. Матчі проходили по вихідних: одну неділю грали у Жоржівці, наступну - у нас. У переддень матчу юнаки збирались на ставку і готували майданчик до гри: чистили сніг, рубали ополонки для воріт.   У різні роки за Христівку грали Микола та Анатолій Тищенки, Михайло та Василь Григори, Борис  та Анатолій Черниші, Рижик Валерій , Крамаренко Петро, Бардик Віктор. Ключки були примітивні, вирубані з  лози,  шайба  - також із дерева. Естафету цього виду спорту  на початку 80-х років прийняло наступне покоління хокеїстів:  Болук Микола, Забалуй Олександр, Забалуй Микола, Дурняк Анатолій, Бабич Анатолій, Явтушенко Сергій, Вітценко Валерій, Вітценко Сергій, Рябко Анатолій та Рябко Микола. Тоді вже з’явились куповані дерев’яні і пластикові ключки, а також ковзани. 

     Особливо популярним у селах Жоржівської сільської ради в 60-ті роки

був волейбол. У кожному селі були облаштовані волейбольні майданчики:  Жоржівці, Киселисі, Христівці, Павлівці, Колодяжному, «Дімітрові» (бригада №5). У Христівці волейбольні баталії проходили на галявині,  на якій раніше  розташовувались силосні бригадні ями. Зараз на цьому місці огороди  Бабича Сергія Григоровича і Бельмаса Петра Івановича. Щорічно проводилися 1 травня змагання з волейболу на першість колгоспу імені Фурманова між бригадами, коли працював заступником голови колгоспу Петро Васильович Дзюба, палкий уболівальник, а інколи і сам виходив пограти на майданчик. Кожного року розігрували приз: волейбольну сітку, м’яч і 10 карбованців. Змагання проходили на майданчику с. Жоржівка, де виступало 6 команд (з кожної колгоспної бригади). Найсильнішими були колективи: бригади № 5, капітан -Микола Дірявченко; бригади № 1, капітан - Володимир Шевченко та бригади № 6 (Христівка). Основним складом нашої команди були: Тищенко Петро Миколайович, Кукрей Микола Григорович, Вітценко Петро Кононович, Болук Василь Григорович, Торбенко Петро Миколайович, Майборода Іван Григорович,  Діденко Микола. На заміну виходили  Дірявченко Андрій Іванович, Явтушенко Петро Михайлович, Кальченко Василь, Григор Василь Іванович, Павелко Сергій Іванович.

   Паралельно волейболу молоді юнаки захоплювались і футболом. На вигоні, де згодом побудували тракторну бригаду, хлопці облаштували  стадіон. Тут проводили матчі між командами, гравці яких проживали на протилежних берегах христівських ставків. Михайло Григор називав ці змагання «Той, той бік на той, той бік».  Микола Майборода,  Михайло Григор, Василь Григор, Микола Тищенко, Анатолій Тищенко, Петро Явтушенко протистояли Миколі Ясківцю, Борисові та Анатолієві Чернишам, Вікторові Бардику, Петрові Пищику, Петрові Крамаренку, Вікторові і Валерієві Рижикам, Вікторові Калюжному, Миколі Іваненку, Василеві Макаренку. На цьому ж вигоні пасли корови, тому молоді футболісти збирались завчасно, щоб пограти у футбол, а потім ввечері гнали худобу додому. Як згадує Микола Ясківець, одного разу грали на кілограм вафлів. Здавалося, що перемога вже в кармані команди Бориса Черниша, бо він бігав і кричав: «Вафлі наші, вафлі наші!»  Але за  декілька хвилин до кінця матчу суперник забиває два м’ячі і здобуває перемогу і приз.

       Коли взимку 1995 року біля садиби Явтушенка Володимира Дмитровича з’явилось вуличне освітлення, яке освітлювало і ставок, то ця водойма перетворилась на майданчик для нового виду спорту – футболу на льоду. В ньому брала участь вся христівська молодь і приїздили молоді люди і з Жоржівки. Було цікаво спостерігати за картиною, коли з автомобіля «Нива» Гречки Григорія виходило більше десяти шанувальників нової гри. І вечірня Христівка перетворювалась на галасливий вулик дитячих емоцій.       

     Наше невеличке село подарувало Україні і видатних людей. Василь Седляр – відомий український художник, один із засновників школи українського монументального живопису. Талановитий молодий митець, організатор і відомий громадський діяч – він би ще міг так багато зробити. Але хвиля сталінських репресій не оминула й обірвала життя у 37 років. У нього немає могили, він не встиг виростити дітей. Усі його монументальні твори  в Києві, Харкові й Одесі знищені. Залишилися лише недосконалі фоторепродукції і невелика колекція станкового живопису та малюнка, яка нині зберігається в Національному художньому музеї України в Києві.

Седляр Василь Теофанович

   Василь народився 12 квітня 1899 року на хуторі Христівка Зіньківського повіту, Полтавської губернії в родині селянина, який  родом був  із Чернігівщини, із міста Любеча. З акта арештованого дізналися, що його батько, Седляр Теофан Григорович, працював у поміщика, «заведовал хазяйством отдельного участка помещичьего имения». 

   Початкову освіту здобув у місцевій чотирирічній школі. Далі навчався у Київській художній школі. У січні 1921-го Седляр став викладачем Межигірської керамічної школи-майстерні. За перші два роки діяльності школи було створено понад 50 зразків майолікового посуду з розписом. На виставці Межигірської художньо-керамічної школи, організованій 1923-го року, експонували понад тисячу витворів. Пізніше експонати виставлялися у Празі, Берліні, Венеції, Парижі та в Москві.

       Окрім викладацької діяльності, Василь Теофанович ілюстрував книги, зокрема Маяковського, Франка, Шкурупія. Два роки присвятив оздобленню шевченківського “Кобзаря”. 44 ілюстрації в чорно-білих кольорах (пізніше були кольорові варіанти). Прості та глибокі водночас, такі ж як і твори Тараса Григоровича. Долучився також до стінних розписів Харківського театру (нині знищені).

    13 липня 1937 року Седляр був страчений як “ворог народу” органами НКВД СРСР. 

   Реабілітації довелося чекати довгих 30 років. Та лише в 1980-х роках відкрилася страшна правда про криваві розправи 1937-1941 років. Зокрема і про розстріли у Биківнянському лісі. Мабуть, саме там, серед тисяч жертв, і є безіменна могила Василя Седляра.

   Також наша Христівка має і видатних спортсменів. Володимир Торбенко народився 13 жовтня 1948 року, навчався в Жоржівській восьмирічній школі, з дитинства любив спорт. У дванадцять років переїхав  до м. Полтава, де з 14 років почав займатися велосипедним спортом. Вже у 18 років виконав норматив «Майстра спорту СРСР» і на сьогодні є єдиним, хто із Жоржівського краю носить звання «Майстер спорту». Володимир був членом збірної області, України, неодноразовий переможець велосипедних гонок першості області, України. Неодноразовий учасник змагань на першість Радянського Союзу. 1964 р. – республіка Молдова м. Кишинів – ІІ місце серед юніорів на 50 км; 1968 р. – республіка Вірменія, учасник змагань олімпійського резерву СРСР; 1969-1970 рр. у складі збірної України виступав на першості Радянського Союзу в республіках Естонія, Латвія.

 

 Володимир Торбенко

     Анатолій Тищенко, 1955 року народження, першорозрядник. Неодноразовий переможець та призер першостей Івано-Франківської (1973-1975 рр.) і Полтавської (1977-1978 рр.) областей з бігу на 2000 м, 400 м та 400 м з бар’єрами. Бронзовий призер 1974 р. ІІІ Спартакіади вузів і технікумів ДСТ «Спартак» в  Харкові. Учасник естафети Олімпійського вогню 1980 року.

Анатолій Тищенко

    Час рікою пливе… Все життя Христівка жила як однією родиною. І не дивно, що народилося ще  одне наше свято – День зустрічі жителів села Христівка. Приміщення місцевого магазину  стало місцем для першої зустрічі  14 жовтня 2016 року. Це подія дала поштовх для облаштування місця проведення цього свята, яке стало традиційним. Не використавши жодної бюджетної копійки, при підтримці Жоржівського старостату, наші жителі власними силами збудували дитячий майданчик, сцену, встановили столи і лавочки для відпочинку,  розбили клумби, висадили квіти та дерева. Деякі будівельні матеріали оплатив Чорновіл Володимир, значну допомогу надав Петро Пищик.   І  уже 6 років рідна Христівка збирала під своїм крилом «пташенят», які порозлітались  по різних куточках Шишаччини та Полтавщини. Юні артисти Жоржівки і Христівки  готували святковий концерт, який ми проводили для наших земляків  на Яблучний Спас - 19 серпня. Фотоматеріали тут:  https://youtu.be/rUI5xrpancA

Ще декілька сторінок, які висвітлюють життя Христівки, тут:

https://youtu.be/Llgn5-q_rBs

https://youtu.be/Vf6TxgQLg_s

Далі буде...